Вас задовольняють інформаційні матеріали на нашому сайті?
Так Ні

 Розсилки:
Новини
Прес-релізи


ЗЛЕНКО Анатолій Максимович,
відомий український дипломат, політичний і державний діяч


1989-1990 р.р. – перший заступник Міністра закордонних справ України. 1990-1994 р.р. – Міністр закордонних справ України.
1994-1997 р.р. – Постійний представник України при ООН.
1997-2000 р.р. – Надзвичайний і Повноважний Посол України у Французькій та Португальській Республіках, Постійний представник України при ЮНЕСКО.
2000-2003 р.р. – Міністр закордонних справ України.

З жовтня 2003 р. - Радник Президента України зі спеціальних міжнародних питань.

ІНТЕРВ’Ю З МІНІСТРОМ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНИ А.М.ЗЛЕНКОМ

- Анатолію Максимовичу, Вам випало вперше очолювати Міністерство закордонних справ України в період, коли відбувалося зародження, визнання незалежності України, створювалося, утверджувалося зовнішньополітичне відомство нашої молодої держави, формувалися засади її зовнішньої політики. Та й представляючи затим інтереси України в Організації Об’єднаних Націй, працюючи Надзвичайним і Повноважним послом у Франції, Ви, по суті, продовжували ту ж важливу місію, лише в іншому контексті дипломатичної діяльності. На початку ХХІ століття Вам знову довірено очолити головне вітчизняне зовнішньополітичне відомство, що в черговий раз засвідчило Вашу особливу роль у новітній історії держави. Та, насамперед, дозвольте поцікавитися все ж особистим: а чим
запам’ятався Вам безпосредньо сам день проголошення Незалежності України?

- Якщо йдеться про суб’єктивні, внутрішні переживання - то це був рідкісний перехід від почуття гострої стривоженості небезпеками для країни - до надій на краще, а потім і долучення до атмосфери всенародного свята. Як відомо, день 24 серпня слідував за подіями 19-21 серпня, пов’язаними з горезвісним ГКЧП і спробою державного перевороту в країні. Тон заяв путчистів був доволі грізним і в нашому МЗС, власне, як і в інших міністерствах, уряді, Верховній Раді, силових структурах аналізували різноманітні сценарії можливого розвитку подій, не виключаючи й найрадикальніших. Адже введення, скажімо, надзвичайного стану, спрямування танків за командою «гекачепістів» на вулиці міст і сіл України означало б по суті перехід до громадянської війни.

Я побував на засіданні позачергової сесії Верховної Ради, що відкрилася 21 серпня, почув від народних депутатів їхні оцінки подій і висловлювані ними думки виборців, побачив рішучість на багатьох лицях. Отож ілюзій щодо того, ніби народ цього разу може скоритися з насильством проти нього, у мене не було. Підігрівало атмосферу й те, що біля приміщення парламенту зібралося чимало людей, котрі настійно вимагали рішучих дій проти путчистів.

А ось 24 серпня я з самого ранку займався організацією прийому високого гостя - Голови 45-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН. Тоді цей пост обіймав віце-прем’єр-міністр Республіки Мальта Гвідо де Марко. Ми до пізнього вечора вели серйозні переговори, оскільки події, пов’язані з ГКЧП, ще раз показали, наскільки важливими для Україні є розуміння й підтримка світової спільноти.

Протокольні документи підписувалися в одному зі службових приміщень навпроти Верховної Ради. І коли ми вже завершували програму зустрічі, раптом за вікнами вибухнув радісний гул голосів. «Люди біля парламенту вітають прийняття Акту про незалежність України!» - сказав один зі співробітників МЗС, що стежив за розвитком ситуації. Ми стали вітати один одного. Наш високий гість адресував урочисті слова українському народові від імені Генеральної Асамблеї ООН.

Я запропонував пану де Марко зустрітися з Леонідом КРАВЧУКОМ - Головою Верховної Ради України, що тільки-но головував на сесії, де було прийнято історичне рішення, і до того ж був найвищою на той час посадовою особою в країні. Наш гість радо погодився і через кілька хвилин ми вже протискувалися крізь тріумфучу юрбу людей біля парламенту. Одні обіймалися, інші співали патріотичних пісень, треті вигукували радісні здравиці з нагоди давно очікуваної незалежності...

Я детально згадую той історичний день не лише тому, що цього вимагає відповідь на Ваше безпосереднє запитання. Так сталося, що метаморфози 24 серпня значною мірою символізували загальну атмосферу, в якій упродовж ось уже десяти років поспіль утверджується незалежність України. Як і всюди в нашому бурхливому світі, позитивні перспективи незмінно поєднуються для нас із небезпеками і проблемами, чи, як модно тепер казати, - з викликами часу.

Взяти бодай масове визнання у світі України як незалежної держави після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Дехто і в книгах, і в матеріалах ЗМІ назвав його тріумфальним. Власне, збоку цей процес міг таким і видатися, надто тим щирим патріотам, котрі так жадали вистражданої впродовж століть незалежності. Одначе в мене, як у людини, котра безпосередньо займалася ним, і досі лишилися враження винятково тяжкої, напруженої роботи. А ще - відчуття того, що в світі, який нас визнав, ми не були й ніколи не станемо «парадними гостями». Гідне місце тут можна вибороти лише серйозною і напруженою працею, енергійністю, нестандартними підходами до вирішення наявних проблем.
Звісно ж, були й стрімкі, приємні своєю природньою легкістю і святковістю події. Скажімо, саме таким святом у душі назавжди лишилося те, як визнала нашу незалежність Польща - першою з-поміж усіх зарубіжних країн. Спеціальний представник польського уряду в Києві Єжи Козакевич уже наступного дня після проведення Всеукраїнського референдуму засвідчив свою повагу Міністерству закордонних справ України і вручив мені ноту, в якій Польща визнавала незалежність нашої держави і висловлювала готовність встановити з нами дипломатичні стосунки.

Радісні спогади лишило й відкриття першого зарубіжного посольства в Україні. Цей пріоритет дістався ще одним нашим сусідам - угорським друзям. Причому колеги попрацювали з рідкісною оперативністю - у пресі потім здивовано писали, що вже через годину після того, як було підписано протокол про встановлення дипломатичних відносин, на приміщенні з’явилася табличка з офіційною назвою посольства...

Хвилюючим святом для нашого МЗС було визнання України Канадою - першою з «сімки» найрозвиненіших країн Заходу. З теплом у душі згадую, як нам вдалося налагодити чудове взаєморозуміння і з прем’єр-міністром Канади Брайаном МАЛРУНІ, і з Державним секретарем у закордонних справах Барбарою МАКДУГАЛ. Вони навіть жартували, що пильно стежать за розвитком подій у нашій державі, аби найпершими в світі визнати незалежність нашої держави. І не випадково уже в вересні 1991-го ми підписали Декларацію про відносини між Україною та Канадою - документ, який, суттєво вплинув на позицію інших західних політиків і дипломатів.

А хіба забудеться те, що що першим політиком, який привітав Леоніда Макаровича КРАВЧУКА з обранням Президентом України, був Борис ЄЛЬЦИН - лідер Росії, країни, в якій далеко не в усіх наша незалежність викликала тоді ентузіазм?

Одначе інші рішення, які мали і відчутний резонанс у світі, і великою мірою вплинули на позицію міжнародної спільноти щодо нашої незалежності, далися вкрай нелегко.
Скажімо, винятково важливими для мене й моїх колег бачилися переговори з міністром закордонних справ Німеччини Гансом-Дітріхом ГЕНШЕРОМ. І не лише тому, що Німеччина посідає особливе місце у Європі, маючи значний вплив, економічну потужність, культурно-науковий потенціал. Адже не випадково саме ФРН і Франція створили справжній «локомотив європейської інтеграції».

У грудні 1991 року, коли ми сідали за стіл переговорів із німецькою стороною, Г-Д.ГЕНШЕР головував у Раді Міністрів закордонних справ держав-учасниць Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Від нього багато в чому залежало, наскільки швидко наша молода держава буде визнана країнами Європейського співтовариства, коли і на яких умовах ми зможемо приєднатися до Заключного Хельсінського Акту, повноправно ввійти до кола членів НБСЄ та інших міжнародних структур.

Переговори в Бонні були дуже напруженими. Я мав нагоду безпосередньо ще раз переконатися в тому, наскільки глибоким політиком був Г.-Д.ГЕНШЕР, як скрупульозно зважував він кожен крок своєї держави у східній політиці. Одначе тим радісніше було досягти домовленості, яка давала надію на те, що з часом Україна, врешті, стане повноправною європейською державою не лише за географічними чинниками.

Не менш активний і напружений діалог вівся з Великою Британією, Францією, Італією, Нідерландами, Австрією, країнами Скандінавії тощо. Для утвердження України в міжнародному світі багато дали офіційні зарубіжні візити Президента України Л.М.КРАВЧУКА, насамперед, до Сполучених Штатів, Франції, Великої Британії, Польщі, Італії, Китаю та інших країн. У липні 1993 року Верховна Рада України ухвалила Основні напрямки зовнішньої політики України. Справжнім дипломатичним проривом стало підписання Президентами США, Росії та України Тристоронньої заяви в Москві 14 січня 1994 року, що створила передумови для якісно нової політики Заходу щодо України.

Повертаючись пам’яттю в ті часи, хочу згадати добрим словом Українську фінансову групу та інші вітчизняні структури, які підставили своє плече під утвердження незалежності нашої молодої держави на міжнародній арені. Для мене очевидно, що зусилля дипломатів і політиків можуть бути значною мірою марними без належної підтримки ділових людей, діячів науки, культури, мистецтва, представників інших сфер життя суспільства. Так ось УФГ була однією з компаній, що з самого початку свідомо працювали на незалежність України.

-
Чим особливо запам’яталася Вам у цьому сенсі діяльність Української фінансової групи?

-Не хочу і не можу оцінювати ділову стратегію УФГ чи напрямки її діяльності (бо ж просто не знаю їх). Одначе як професійний дипломат хотів би відзначити діяльність цієї компанії, постійно спрямовану на сприяння розвитку і зміцнення головним чином міжнародних ділових зв’язків України.

Засновника УФГ Валерія БАБИЧА я знаю ще з часів його роботи у Раді Міністрів УРСР, а пізніше – в якості радника Президента України з економічних питань, що брав участь у низці важливих закордонних візитів, зокрема, до Сполучених Штатів Америки. Українська фінансова група однією з перших стала співпрацювати з, дійсно, серйозними західними партнерами: інвестиційною компанією “МЕРІЛЛ ЛІНЧ”, концерном “БМВ”, американськими компаніями “КОМПАК” і “САН МАЙКРОСИСТЕМС”, відомими операторами страхового ринку “ЛЛОЙД’С” та іншими лідерами світового бізнесу. Зокрема, їй вдалося залучити до співпраці в Україні відому західну корпорацію «ВЕСТЕРН ЮНІОН» - світового лідера у сфері швидких грошових переказів. Ця компанія має у всьому світі велику кількість представництв. За участі фахівців Української фінансової групи мережа таких центрів з’явилася і в нашій країні.

Свого часу, коли мені довелося працювати Послом у Франції, УФГ виступила спонсором цілого ряду культурних заходів у обох країнах, пов’язаних, зокрема, з вшануванням імені нашого великого земляка Сержа ЛИФАРЯ.

Не менш хвилюючим відкриттям були й спонсовані Українською фінансовою групою телевізійні програми циклу «П’ять вечорів у Парижі». Тут, зокрема, йшлося про зірок французького і світового кіно - Марину ВЛАДІ та Робера ОСЕЙНА, які мали родове коріння в Україні; про оперну співачку Уляну ЧАЙКІВСЬКУ, що організувала українсько-французьку асоціацію «Весна», куди ввійшло багато провідних митців сучасної Франції, допомагаючи нашій країні. Запам’яталися й відеосюжети про українських патріотів, котрі брали участь у боротьбі з фашистами на боці Руху Опору, про паризький відрізок біографії Симона ПЕТЛЮРИ...

Творча група, спонсована УФГ, відкрила, зокрема, в своєму телевізійному циклі, що Робер ОСЕЙН, цей всесвітньовідомий режисер суперпопулярного циклу фільмів про Анжеліку, актор, який зіграв у цьому серіалі нині вже класичну роль благородного і мужнього графа де Пейрака, художній керівник одного з найпопулярніших сучасних театрів Франції - то наш земляк, котрий трепетно береже в душі спогади про Батьківщину його матері, прагне допомогти, поділитися з земляками своєю любов’ю...

- А як загалом Ви оцінюєте роль, відіграну українськими підприємцями у процесі утвердження України на міжнародній арені?

- Безумовно, позитивно. Взяти бодай Український союз промисловців і підприємців - цю потужну і впливову організацію вітчизняної бізнес-еліти. УСПП вела і веде винятково широку і активну міжнародну діяльність, сприяючи міжнародним контактам співвітчизників-бізнесменів. Не менш важливо й те, що із лав цієї організації вийшло чимало державних діячів найвищого рівня, які безпосередньо впливали і впливають на розробку й реалізацію зовнішньої політики України. Достатньо згадати бодай Леоніда Даниловича КУЧМУ, котрий уперше переміг на президентських виборах, перебуваючи на чолі саме Українського союзу промисловців і підприємців.

Переконаний, роль УСПП, інших економічно-промислових об’єднань, великих і малих компаній у системі зовнішніх відносин України буде постійно зростати. Цей процес є важливою складовою курсу на економізацію зовнішніх відносин, що реалізується нині МЗС спільно з Міністерством економіки, іншими державними структурами, задіяними на зовнішньополітичному напрямку.

Ми виходимо з того, що кожен крок України на міжнародній арені має передусім виважуватися з точки зору інтересів національної економіки. Створення механізму безперервних контактів із вітчизняними діловими колами – одне з пріоритетних завдань, над якими нині працює Міністерство закордонних справ України.

Солідні українські компанії мають стати нашими постійними партнерами у реалізації інтересів національної економіки за рубежем. Врешті-решт, інтереси національних компаній, надто – тих, що інвестують у виробництво, значною мірою співпадають із інтересами держави. І маємо знайти оптимальний механізм, аби це співпадіння інтересів постійно працювало на користь нашого народу.

-Знову повертаючись до подій десятилітньої давнини – який візит був найскладнішим на першому етапі Вашого перебування на чолі МЗС України?

- Жоден візит на дався “задарма”. Та особливо запам’ятався перший офіційний візит Президента України Л.М.КРАВЧУКА до Сполучених Штатів Америки. Виняткова роль США у західному світі коментарів не потребує. Але так склалося, що саме на цьому напрямку вітчизняної зовнішньої політики події розгорталися спершу доволі драматично. Добре відомо, скажімо, настільки жорсткою щодо перспектив нашої незалежності була позиція тодішнього президента США Джорджа БУША. Вона з усією недвозначністю виявилося в його пам’ятній для всіх нас промові перед депутатами Верховної Ради України 1 серпня 1991 року, коли він відверто закликав зберегти СРСР. Знадобилася колосальна робота і української, і американської сторін, зустрічі, консультації, переговори як у Києві, так і в Вашингтоні, аби 25 грудня відбулося офіційне визнання Сполученими Штатами Америки нашої незалежності, а 2 січня 1992 року - встановлено дипломатичні стосунки між нашими державами. При цьому фахівці політичної і дипломатичної сфер належно оцінили те, що першим із західних політиків привітав Леоніда Макаровича КРАВЧУКА з обранням його Президентом України саме Джордж Буш.

На момент президентського візиту до США нещодавно встановлені дипломатичні стосунки між нашими країнами ледве починали наповнюватися конкретним змістом. Та і в цілому система самостійної зовнішньої політики України тоді лиш починала формуватися...

- У Вашому житті особливе місце посідає Франція. Ви спершу працювали тут у штаб-квартирі ЮНЕСКО, пізніше – Послом. Цікаво, чим запам’ятався Вам період налагодження дипломатичних взаємин між цією державою та незалежною Україною? Адже ж Франція – країна, чия роль у європейській і світовій політиці особлива...

- Насамперед, мені на все життя запам’ятався перший офіційний візит Президента України до Франції. До червня 1992 року, коли Л.М.КРАВЧУК відвідав Париж, ця країна значною мірою вичікувала, приглядаючись до того, що ж насправді являє собою молода держава в самому центрі континенту, практично, рівна їй і за територією, і за кількістю населення. До того ж ні для кого не секрет, що Франція має глибокі, основані на багатовікових традиціях, зв’язки з Росією.
Після розвалу тоталітарного режиму в Радянському Союзі до історичних критеріїв додалися ще й економічні, політичні перспективи. Під впливом усіх цих обставин Франсуа МІТТЕРАН займав щодо України особливо обережну позицію. Інколи навіть складалося враження, що офіційний Париж визначається в тому, чи можна взагалі ставитися до України як до самодостатньої європейської держави...

Тому, коли переговори на вищому рівні було завершено і в урочистій атмосфері Єлисейського палацу відбулося підписання документів про співпрацю між нашими державами – це був для мене один із тих моментів, коли відчуваєш щастя, реальну віддачу від своєї праці. Я й сам із радістю поставив підпис під деякими з угод - разом із тодішнім Прем’єр-міністром Франції П’єром БЕРЕГОВУА, котрий, до речі, був українцем за походженням. Це дало підстави деяким журналістам із нашої делегації одразу ж називати його «по-своєму» - Петро БЕРЕГОВИЙ. До речі, він і сам не приховував своїх родових витоків зі Слобожанщини, а під час зустрічей спілкувався з членами нашої делегації дуже тепло, як і з земляками. Хоча, звісно ж, як політик-прагматик, він професійно й відповідально відстоював інтереси Франції, а чесність і порядність цієї людини були винятковими.

-Дипломатія радянської республіки і дипломатія незалежної держави – це різні поняття. Як відбувався процес вживання МЗС у нові вимоги
?

-Після проголошення незалежності нашій молодій державі довелося створювати зовнішньополітичну галузь, практично, з нуля. Майже вся внутрішня і зовнішня система установ, підпорядкована міністерству закордонних справ колишнього СРСР, лишилася у спадок Росії. Ось і випало нам по-новому створювати інфраструктуру, покликану забезпечити зовнішні інтереси незалежної держави. Довелося “на ходу”, одночасно вирішувати політичні, адміністративно-технічні, фінансові, кадрові та інші питання.

Це був час великих викликів і великого романтизму. І зараз, коли перед країною постають нові завдання, приємно згадувати цей час - як період, що заклав підмурок української національної дипломатії.

Київ, серпень 2001 р.




Фінансовий дисплей
 Київ 
 Лондон 
 Нью-Йорк 
 Токіо 

Про компанiю | Прес-релiзи | Реклама | Карта сайту | Контакти
АТ "Українська фiнансова група" © 2003
Розробка сайту Cintech - Ukraine