ІНТЕРВ’Ю З ПЕРШИМ ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ Л.М.КРАВЧУКОМ

- Леоніде Макаровичу, дозвольте розпочати з особистого: якби за допомогою машини часу Вам вдалося розпочати все знову, чи зважилися б і зараз пройти шлях, який випав Вам у останнє десятиліття? Зокрема, чи взялися б знову взятися за створення, розбудову суверенної української держави? Адже й сьогодні у незалежності України чимало не лише прибічників, а й принципових противників у своєму ж таки суспільстві. Частина співвітчизників, чий рівень життя помітно погіршився в останні роки, вбачає причини своїх труднощів і бід, насамперед, у набутті республікою суверенного статусу...

- Даруйте, але я хотів би дещо уточнити у Вашому запитанні, бо ж ідеться про принципові аспекти як, власне, для його логіки, так і для мене особисто. А саме: хочу нагадати, що не я сам обирав згаданий Вами шлях, мене обрали на нього співвітчизники, народ. Це обрання було цілковито законним, демократичним, а отже я мав виконувати вищою мірою відповідальне доручення всього суспільства. Саме волею народу я став Президентом України; волю народу виконував я на засіданні парламенту 24 серпня 1991-го, де проголошувалася незалежність України, причому ця воля затим знайшла переконливе підтвердження у результатах грудневого Всеукраїнського референдуму; волею народу я прагнув керуватися і у всій своїй політиці впродовж минулого десятиріччя. Не відступлю від неї і в майбутньому.

Що ж до оцінки першого десятиліття Незалежності України, то хотів би цього хто, чи не хотів, але ця дата виходить за суто часові рамки, які номінально визначають ювілей. Нині з повним правом можна сказати, що для нашої країни, для нашого народу цей час став не просто якісно новим, а епохальним рубежем. Адже саме в ці роки незалежна українська держава сформувалася, була визнана в сучасному світі. І для України це результат, без найменшого перебільшення - рівня епохи.

- У таких випадках у нас прийнято згадувати “тисячолітній шлях, яким народ прямував до вистражданої волі і суверенності”, жертви наших попередників у боротьбі "за власну правду у власнім домі”...

- Що ж, на мій погляд, це доречно, оскільки сучасність завжди лежить на шляху з минулого в майбутнє. Особливо важливі, а надто - доленосні дії слід оцінювати не лише з потреб сьогодення, а й перед лицем минулих і прийдешніх поколінь. Та в даному випадку не менш важливо глибоко усвідомити ще й унікальність того історичного шансу, який випав нашим сучасникам, належно оцінити те, що ми вперше на рівні з усіма іншими цивілізованими націями можемо самостійно визначати власну долю, самостійно господарювати у власному домі, розвивати, відстоювати перспективи, зміцнювати національні традиції. При цьому, звісно ж, маємо господарювати розумно, враховуючи думки співвітчизників, не робити бодай очевидних помилок, бути добрішими і уважнішими до людей, надто до тих, які потрапили у скруту.

Не все так, як передбачалося раніше чи як хотілося б нині? Допущено чимало помилок, накопичилися проблеми? Є відхилення від оптимального курсу? Але в цьому немає нічого дивного: гляньмо на біографії інших держав - там свобода, незалежність, демократичні цінності нікому не давалися легко, а багатьом за них довелося заплатити кров’ю й стражданнями, які не йдуть ні в яке порівняння з труднощами, з якими зіткнулося наше суспільство. Одначе ті нації свідомо йшли на подолання перешкод заради гідного майбутнього - свого і своїх нащадків. І досягли поставлених цілей. Ми також покликані свідомо й гідно пройти випробування, що випали на нашу долю. А в тому, що Україна має всі можливості подолати нинішні негаразди, як і в тому, що вона неодмінно успішно впорається з ними, займе гідне місце в сім’ї цивілізованих народів світу - я не мав і не маю ні найменшого сумніву, власне, як і будь-яка інша людина, котра неупереджено, реалістично оцінює ситуацію в країні.

-Один із моїх знайомих порівнює відродження незалежності України ( а він вважає, що йдеться саме про відродження нашої держави після часів Київської Русі, козаччини, Центральної Ради) зі зведенням золотоверхих Успенського та Михайлівського соборів. Тоді на початку також лунали роздратовані коментарі невдоволених громадян. Чимало з них вважало марною трату коштів і сил на будівництво подібних споруд у час, коли багатьом бракує найелементарнішого: їжі, медикаментів, одягу. Але після завершення будівництва такі нарікання стихли, а ось храми височать, щодня виконуючи свою спасенну місію для наших душ. І назавжди лишаться нащадкам у спадок. Чи буде те ж саме й з суверенною українською державою? Адже вона з кожним роком, з кожним днем навіть, мов собор, народжується на наших очах, набуває контурів завершеності і самодостатності, наповнюється конкретним змістом...

- Слушна аналогія. Хоча не слід ігнорувати й думки тих, хто нарікає на труднощі нинішнього дня: біль, страждання кожної людини заслуговують на те, щоб на них відгукнулися ближні, допомагали, підтримали. Зрештою, лише тоді наша держава буде справжньою, коли вона по-справжньому подбає про власний народ.

Та в мене з огляду на нинішні процеси державотворення виникає все ж дещо інше порівняння. Згадаймо: в період будівництва, реконструкції чи й навіть звичайного ремонту в квартирі завжди незатишно, незручно, непривітно. Той, хто бував, скажімо, на Київському вокзалі у дні його реконструкції, відчув на собі як то непросто - вирішувати пасажирські проблеми серед будівельного устаткування, грюкоту, пилу... Та переважна більшість людей із розумінням поставилася до цих негараздів, знаючи, що ремонт незабаром скінчиться і столиця отримає чудовий вокзал, значно зручніший, комфортабельніший, ніж раніше, і там будуть запроваджені стандарти сервісу європейського рівня.

Те ж саме - й на нинішньому етапі розбудови незалежності України: ми оцінимо переваги цієї споруди вже тоді, коли її будівництво завершиться і ми зможемо сповна відчути всі переваги забезпечуваного оновлення. Отож нині слід орієнтуватися передусім не на тих, хто нарікає на труднощі (вони завжди були й будуть), не на тих, хто “за деревами не бачить лісу” - істина на боці тих, хто кличе до нового, благополучного життя, хто створює його.

Тому в бурхливих подіях і пристрастях, якими буквально переповнене останнє десятиліття, слід завжди бачити особливий, уже згадуваний нами результат - попри все з буднів невпинно здіймається споруда Української Державності. В такий час не лише багато що робиться ВПЕРШЕ - тут, власне, твориться сама ІСТОРІЯ. Завважмо: на наших очах, за нашої щонайбезпосереднішої участі формується, розвивається, утверджується система влади, політикум, соціальна сфера, силові структури, долає випробування національна наука, освіта, культура, мистецтво... А все це - “несучі конструкції” Держави, яким стояти віки. І, звісно, в такі періоди час перенасичений до неймовірності, у дні й місяці нерідко поміщається стільки подій, скільки в окремі відрізки історії вміщалося в окремі століття чи десятиліття. Гадаю, і в майбутньому історики чи політологи, причому навіть ті, які оцінюватимуть нашу сучасність з діаметрально протилежних позицій, зокрема - й з різко критичних, будуть одностайними в наданні нашому часу статусу епохи - епохи творення Незалежності, епохи утвердження власної Державності, входження у цій особливій ролі у світову цивілізацію.

Жаль, що нині такий аспект усвідомлюють лише ті, хто може й прагне збагнути глибинний, сутнісний зміст того, що діється. Це як у відомій притчі: один вважає, що носить каміння, другий - що зводить стіну, а третій - що будує храм...
Правда, слід погодитися й з тим, що значна частина людей бідує. І ми, політики, влада, не можемо не відчувати провини й відповідальності перед ними.
Що ж до мене особисто, то будівництво незалежної України ввібрало в себе всі мої думки, снагу, волю - поза ним я вже просто не можу уявити свого життя. Коли я прийшов на цю справу, сивою була моя голова; тепер мені видається, що сивою стала й душа...

Це не збавило моїх сил, віри, прагнення сягнути поставленої мети, але додало особливої зваженості, впевненості. Нині я не боюся нічиїх звинувачень, докорів, критики. Адже найголовніше завдання - виконано, і його нікому не змінити: Українська Держава - реальність. Реальність, яка утвердилася в сучасній світовій цивілізованій спільноті, в історії людства. І це головне.
- І все ж Вам дорікали й дорікають. Зокрема, Ваша схильність до компромісів згадується не лише в підручниках з історії, а й навіть у анекдотах (чого вартий бодай найпопулярніший із них, коли Ви радите пробиратися в дощ “між крапельок, між крапельок...”). Проте водночас чимало політологів вважає, що Україна має дякувати долі саме за ці Ваші природні миролюбність і компромісність, позаяк вони врятували суспільство від братовбивства, громадянської війни. При цьому молода держава не втратила жодного метра власної території, зберегла адміністративну цілісність, громадянський мир...

- Для мене, дійсно, головним завжди була й лишається людська особистість, унікальність кожного людського життя. І я не розмінював виняткові для мене цінності на жодні політичні чи інші зваби. Я прагнув бути президентом для всього суспільства, нікого не вирізняючи за власними забаганками, орієнтуючись на інтереси всього суспільства.

Згадаймо, бодай яким гострим, навіть, - вибухонебезпечним, було тодішнє протистояння прихильників націонал-патріотів і комуністів. Кожна з цих сил вимагала від мене покінчити з його політичним противником, деякі їхні представники свого часу доклали чимало зусиль, аби облити мене брудом, знищити як політичну особистість. Але я вважав для себе найбільш важливим ні в якому разі не допустити насильства над будь-якою людиною, що жила в Україні, а надто - кровопролиття, незалежно від того, яких цілей прагнула та чи інша людина і яких політичних поглядів вона дотримувалася. Нині моя совість чиста і перед сучасниками, і перед нащадками, адже час народження і формування нашої Незалежності - мирна, конструктивна пора. Тоді кров не пролилася. Жаль, що вона проливається нині.

-Леоніде Макаровичу, дослідники, оцінюючи проблеми й труднощі часів нашої незалежності, вважають, що вони були б твердим горішком навіть для потужних у політичному й економічному відношенні держав, із високопрофесійним апаратом службовців, із напрацьованими нормативними, партійно-структурованими базами та іншими можливостями. Але ж в Україні нічого цього не було, вітчизняні реформи доводилося розпочинати, практично, “з нуля”. На що Ви прагнули опертися тоді в першу чергу?

-Звісно ж - на людей. На початку розбудови незалежної української держави найбільшого значення набув насамперед пошук кадрів, здатних ефективно виконувати нагальні завдання, що поставали перед країною. Причому йшлося не лише про тих, хто працював чи працював би безпосередньо в державному апараті, а й про тих, хто міг би ефективно сприяти реформам, займаючись своїми безпосередніми професійними справами в економічній, науковій, освітній чи інших сферах. Головне - розуміти, відчувати вимоги часу і працювати на їхньому рівні. (Хоча Ви правильно зауважили: не маючи партійно-політичної сили, яка б підтримувала Президента, вирішувати цю проблему дуже важко).
І ось серед тих, хто підставив своє плече під вирішення зазначених проблем, я завжди з особливим душевним теплом згадую Українську фінансову групу. Ця компанія, на мій погляд, є прикладом того, як ділова структура від перших днів свого існування свідомо й цілеспрямовано діяла в ім’я державних інтересів, використовуючи для цього найширший діапазон можливостей: від класичних підприємницьких, економічних, фінансових - до громадсько-політичних, спонсорських, доброчинних. Таким чином цей колектив утверджував найцінніший з мого погляду різновид патріотизму - патріотизм справ, патріотизм конструктивізму.

-Чи не могли б Ви деталізувати, конкретніше ілюструвати цю оцінку?

-Спробую, але давайте чіткіше визначимося з моїм завданням. Зізнаюся чесно, я лише перед цим інтерв’ю вперше довідався про те, якими саме конкретними різновидами бізнесу займалася в минулі роки ця компанія (готуючись до зустрічі з Вами, погортав буклет, присвячений 10-річчю УФГ). Досі я знав хіба про те, що це - одна з перших вітчизняних інвестиційних структур, яка створена на акціонерних засадах для привернення в нашу країну респектабельних західних інвестицій і реалізації їх знову ж таки в Україні. Як і те, що “Українська біржа” – “стартовий етап” УФГ - створювалася за рішенням уряду для напрацювання досвіду і технологій реформування економіки на ринкових засадах.

Більше того - передбачаю, що в цьому своєму незнанні я мало чим відрізняюся від інших громадян України – адже УФГ завжди неохоче розповідала про свою бізнесову конкретику. Та при цьому, зверніть увагу: впродовж минулого десятиліття і я, і переважна більшість співвітчизників постійно чули, власне, про саму Українську фінансову групу, ця компанія постійно була, як то кажуть, “на слуху”, постійно генерувала ідеї, починання, проекти, важливі для реформування суспільства, вирішення тих чи інших соціально значимих проблем, утвердження авторитету нашої країни на міжнародному ринку. Я неодноразово переконувався в тому, що цю компанію добре знали і знають в усіх регіонах нашої країни, за рубежем, причому її популярність народжувалася і утверджувалася саме з безлічі конкретних справ, потреб, ідей, важливих для України. Власне, в цей час з’явилися й інші фінансово-господарські структури, які активно започатковували ринкові відносини в нашій країні, скажімо, той же “Славутич” чи “Аваль”.

Отож, хоча я й не знаю детально суто бізнесової сторони діяльності УФГ, але спробую дати політичну оцінку тим чи іншим аспектам її діяльності, які мають суспільну значимість. І передусім, гадаю, маю всі підстави назвати загалом і колектив цієї компанії, і її лідерів одними з тих, хто стояв біля витоків ринкових і демократичних перетворень у незалежній Україні, хто не шкодував для цієї діяльності власних сил.

- Леоніде Макаровичу, будемо відвертими: альтруїстів у бізнесі немає. І вітчизняний досвід засвідчує: у владу йдуть для того, аби здобути тут для себе якісь певні блага, утвердитися на вищих щаблях суспільної ієрархії. В Україні це, на жаль, частенько обертається на наповнення власних кишень за державний кошт. Звісно, в час, коли Ви були Президентом, ще не розпочиналася “прихватизація”, не було такого розмаху корупції і багатьох інших бід, що суттєво погіршили імідж нашої незалежності пізніше. Та й назва України наводилася тоді не в рейтингах корумпованості чи низького рівня життя, а серед держав, які мали значні перспективи в економічному, політичному, науковому, культурно-освітньому та інших відношеннях. Але все ж і за Вашого президенства на першому місці у бізнесменів, які прийшли в політику, чітко простежувався суто власний, корисливий інтерес...

- Не дискутуватиму з Вами з цього питання, оскільки воно не стосується теми, яку Ви визначили на початку нашої бесіди - вона потребує окремої розмови. Та, гадаю, Ви погодитеся: наведена Вами формула годиться лише для тих випадків, де вона, дійсно, була задіяна. Як погодитеся й з тим, що далеко не всі чинили так, як Ви кажете.

Звісно, бізнесмени завжди мають власні інтереси і відстоюють їх. Але ці інтереси аж ніяк не обов’язково реалізувати незаконним шляхом, тим паче - запускати руку в державну кишеню. Та й часи тоді були іншими. Згадайте - на початку 90-х для тих же ділових людей мало не питанням життя і смерті було реформування економіки на ринкових засадах. Приміром, міністерства й центральні відомства розпоряджалися тоді 95% власності, зосередженої в Україні, близько 80 відсотків продукції вироблялося монополістами. Який же ринок за таких умов запрацює? І енергія бізнесменів спрямовувалася на створення такої моделі економіки, таких “правил гри”, за яких можна було б повноцінно реалізувати власні ділові й політичні потреби, мати солідні прибутки, але - законним чином.

Скажімо, ті ж таки керівники й фахівці УФГ доволі часто бували у мене на прийомі в кабінеті, але я не пригадую, коли б вони просили безпосередньо посприяти їхньому бізнесу. Зате досі тримаються в пам’яті численні ініціативи, пропозиції, націлені на створення цивілізованих умов для підприємництва, формування відповідної інфраструктури, інструментарію, правової бази ринку тощо. При цьому компанія сама брала на себе витрати, необхідні для реалізації деяких із таких перетворень у державі, фінансуючи з власної кишені заходи, що мали важливе значення для успішного здійснення реформ у країні. Скажімо, УФГ таким чином фінансувала пошук у західних державах правничих матеріалів, досвіду, необхідних для розробки законодавства з ринкової проблематики, банківського, страхового та інших різновидів бізнесу, проведення міжнародних конференцій, семінарів...

До того ж не зайве згадати й те, що на початку 90-х відкрито підтримувати “суверенну” владу було ще ризиковано, а в деяких аспектах - і небезпечно. Це нині мало хто сумнівається в тому, що Україна зможе розвиватися й функціонувати як самостійна держава. А ось десятиліття тому, хоча переважна більшість наших співвітчизників із вражаючою одностайністю проголосувала в ході референдуму за незалежність, в успіху цього політичного курсу були впевнені, м’яко кажучи, не всі. Такі сумніви всіляко підігрівали своєю пропагандою ліві радикальні сили (до речі, це ж саме вони роблять і нині, хоча часи змінилися не на їхню користь). Немало громадян вважало, що молода держава довго не протримається і все скоро знову повернеться “на круги своя”. Були й такі, що не відкидали доволі специфічних сценаріїв подальшого розвитку подій, скажімо - силової ліквідації незалежності України, за якого особам, котрі перешкоджатимуть такому перебігу подій, віщували перспективи, аналогічні достопам’ятним репресіям сталінських років. Та, власне, всі ми з Вами були свідками того, як навіть у другій половині 90-х років частина депутатів парламенту демонстративно не приймала присягу на вірність Україні, погрожуючи своїм політичним противникам і в сесійній залі, а надто - на своїх зборах, мітингах, у партійних виданнях, нещадною розправою.

Отож тим, хто десять літ тому зважувався на підтримку демократичних, ринкових перетворень в Україні, потрібна була насамперед неабияка громадянська мужність.

До речі, саме свідома, впевнена позиція УФГ завжди викликала у мене особливу повагу. Як виявилося, ці почуття були взаємними: через кілька років по тому, як я склав президентські повноваження, ця компанія вручила мені одну зі своїх вищих фірмових нагород – на знак поваги до нашої спільної праці в перші роки розбудови незалежності України. Цікаво, що цю відзнаку мені присвоїли тоді, коли деякі мої політичні опоненти, яких я свого часу буквально врятував від розправи, розгорнули проти мене в суспільстві справжню кампанію цькування.

-Цікаво, а з чого конкретно розпочалися Ваші контакти з Українською фінансовою групою?

-Боюся, що розчарую Вас своєю відповіддю. Зокрема, можу помилитися навіть у тому, коли і де відбулися наші перші зустрічі з представниками УФГ. Бо ж іще перебуваючи на посаді Голови Верховної Ради України, доволі часто чув і читав у засобах масової інформації про цю молоду компанію, яка енергійно утверджувала ринкові засади в українській економіці і досягала тут помітних економічних успіхів. Отож, можливо, вже тоді бесідував із кимось із керівників чи фахівців УФГ, одначе ті зустрічі й розмови стерлися в пам’яті за безліччю гострих тогочасних проблем (хотілось би лишень, аби за це нині на мене ніхто не образився). А ось постійні робочі контакти з Українською фінансовою групою, а найчастіше - з її тодішнім президентом Валерієм БАБИЧЕМ, пам’ять чітко утримає вже в пізніший період, коли я був обраний Президентом України. Тоді довелося безпосередньо зіткнутися у повсякденній практиці зі згаданими вже нагальними потребами в кваліфікованих кадрах, які б володіли і новим, сучасним мисленням, і успішним досвідом практичної діяльності, а отже й могли б забезпечити успіх реформам у різних сферах суспільства, і насамперед - в економіці. І я вже по-іншому, під практичним кутом зору, став приглядатися до Валерія БАБИЧА, котрий за доволі короткий час, судячи з матеріалів ЗМІ і відгуків фахівців, зумів забезпечити у очолюваній ним компанії солідні практичні економічні результати, налагодити тут менеджмент на рівні добротних міжнародних стандартів, а отже й був цікавим кандидатом на участь у реформуванні економіки країни на ринкових засадах.

“Бойовим хрещенням” для Валерія Георгійовича, якщо не помиляюся, стала участь у підготовці мого першого візиту в ранзі глави української держави до Сполучених Штатів Америки, що відбувся в травні 1992 року. І мені, й моїм колегам хотілося випробувати цього фахівця в серйозній справі, а цей проект був не просто одним із найвідповідальніших у початковий період утвердження незалежності України, а багато в чому - знаковим.

-Чому?

-Поясню. У США я бував неодноразово. Зокрема, в 1991-му році офіційно відвідав ООН як Голова Верховної Ради України ( на той час це була найвища посада в державі). Але тоді і мене, й інших представників нашої держави за рубежем сприймали ще традиційно як “рашен” - росіян. Пізніше - у березні 1994-го - у ході офіційного візиту до США в якості Президента України, мене зустрічали в Білому домі вже як доброго знайомого, керівника держави, котра стала одним із найближчих стратегічних партнерів Сполучених Штатів. А ось перший офіційний візит у 1992-му закладав базу для такого прориву в дипломатичних відносинах із Заходом.

Річ не лише в тім, що цей візит був відповідальним і для мене як політика, щойно обраного Президентом України, і для нашої держави, котра лише розпочинала своє утвердження в цивілізованому світі. Чесно зізнаюся - тоді в багатьох українських громадян у вухах іще звучали жорсткий тон і не менш жорсткі слова з приводу перспектив незалежності України, висловлені Джорджем БУШЕМ у його виступі перед депутатами Верховної Ради в Києві у серпні 1991-го. І хоча після того нам вдалося порозумітися, і саме президент США першим привітав мене з обранням на пост глави української держави, я не мав певності в тому, що дружній тон тієї телефонної бесіди трансформується в такі ж приємні перспективи міждержавних стосунків України з провідною країною Заходу.

Подібні візити прийнято відносити до розряду “чорноробочих”, оскільки в їх ході не так багато яскравих зовнішніх, “представницьких” моментів, підписання важливих документів, бучних прес-конференцій, резонансних заяв. Зате програма вкрай насичена інтенсивними конкретними переговорами з чиновниками високих рівнів, політиками, представниками ділових кіл, громадськими діячами тощо. У таких зустрічах якраз і формується безпосереднє враження одне про одного, система оцінок і висновків, яка діятиме надалі вже в робочому порядку у міждержавних стосунках, розпочинаються особисті контакти, які визначатимуть рівень практичних взаємин фахівців. А тому й готуватися до такого знайомства належало ретельно.

Природньо, такий візит був серйозним випробуванням не лише для виконавчого апарату Президента, а й для МЗС. Адже США визнали Україну всього лише кілька місяців перед тим, дипломатичні стосунки між нашими країнами хоча й було встановлено, одначе вони ледь починали набувати конкретного змісту. Правда, ми відчували дружню підтримку діаспори у ході і підготовки, і здійснення візиту, та для повноцінної реалізації такого важливого заходу цього було все ж замало. До того ж у багатьох питаннях давався взнаки брак досвіду наших працівників при вирішенні проблем такого рівня вже цілковито самостійно, без погодження з Москвою.

Ні для кого не є секретом те, що тоді, в 1992-му, не лише США, а й інші країни Заходу, передусім непокоїлися тим, як Україна, котра володіла третім у світі за потужністю ядерним потенціалом, розпорядиться таким ресурсом. І це питання, дійсно, стало одним із головних у ході візиту. Одначе не менш принциповими були й перспективи економічних взаємин між нашими країнами. Щодо України, то не треба, вочевидь, пояснювати, наскільки важливою була ця сфера співпраці з найбагатшою країною сучасності, лідером світової економіки. Ну а американці не були б американцями, якби не прагнули отримати перспективний бізнес у настільки привабливому регіоні як самісінький центр Європейського континенту, стратегічно важливий “міст” між Сходом і Заходом.

Отож цілком слушно до роботи фахівців, які готували ділову програму візиту, було залучено президента Української фінансової групи В.Г.БАБИЧА. Завважило й те, що він уже мав багаторічний попередній досвід роботи в Кабінеті Міністрів і в Держплані, які давали йому можливість оцінювати процеси в Україні, їх перспективи крізь призму державних інтересів. Хоча, не приховаю - для мене найбільш важливим був насамперед перший успішний ринковий досвід очолюваної ним компанії, що забезпечував базу для кваліфікованого вирішення масштабних ринкових проблем уже на міждержавному рівні. До того ж Валерій Георгійович мав значний авторитет серед ділових людей: достатньо згадати, що саме БАБИЧА було обрано президентом Конгресу бірж СРСР - однієї з перших громадських організацій, яка об’єднала того часу в Радянському Союзі ділову еліту, що виникла в ході перших ринкових перетворень.

- Цікаво, що через два роки після подій, про які Ви згадуєте, одне з аналітичних видань “Уолл Стріт Джорнел”, яке спеціалізувалося на висвітленні життя Східної Європи і СНД, визнало на своїх сторінках Валерія БАБИЧА “людиною кварталу”, кваліфікуючи таким чином його особливу впливовість у величезному регіоні посткомуністичного простору - від берегів Дунаю до побережжя Тихого океану. І це було сприйнято і на Батьківщині, і за рубежем як цілком логічне рішення...

- Даруйте - то вже деталі. А ось навесні 1992-го нам належало скласти один із перших серйозних екзаменів на життєвість нашої незалежності - відповідальний, жорсткий, по-справжньому прагматичний, без найменшої надії на чиюсь поблажливість. І нині, з висоти років, які збігли, маю сказати, що з поставленими завданнями тоді вдалося впоратися. Значною мірою вже тоді, в ході першого офіційного візиту, було закладено ті особливі відносини, що пізніше переросли у стратегічне партнерство між нашими країнами. А зважаючи на знаковість взаємин зі Сполученими Штатами для молодих країн - можна стверджувати й про закладення тоді підвалин у взаєминах із країнами Заходу загалом.

Успішною була також і ділова частина візиту. Принаймні, вже в наступні місяці в Україні відчувся потужний практичний інтерес до співпраці з нашими підприємцями з боку солідних американських банків і компаній. У розвиток домовленостей, досягнутих у ході переговорів у США, розпочалося вивчення можливостей залучення в нашу країну солідних інвестицій, найсучаснішої технології, вирішення інших важливих питань.

Щодо БАБИЧА, який працював у ході візиту в складі нашої делегації, брав безпосередньо участь у переговорах на всіх рівнях із економічних проблем, то маю сказати, що він багато зробив для того, аби налагодити плідні взаємини між американськими й українськими підприємцями. Те, як він розумів і аналізував економічну й політичну ситуацію, як ефективно знаходив рішення для складних і масштабних проблем, як умів бачити і відстоювати інтереси держави в дискусіях із досвідченими опонентами, схилило мене до думки запросити Валерія Георгійовича надалі до своєї “команди” в якості офіційного радника з економічних питань, очолити Раду підприємців при Президенті України. Власне, я вирішив залучити цього фахівця саме до того напрямку державної діяльності, в ході якої розроблялися й закладалися основи ринкових реформ в Україні.

І, на мій погляд - він виправдав сподівання, що на нього покладалися. Причому слід відзначити одну унікальну особливість стилю діяльності Валерія Георгійовича. На початку 90-х мало було лише на словах закликати до реформ, пропонувати відповідні програми чи концепції - у подібних паперах, підготовлених різноманітними “прожектерами”, ми буквально тонули на той час. Значно важливішим було показати на практиці можливість вирішення економічних проблем саме ринковими засобами. Люди вірили в те, що засвідчувало позитивні результати на ділі, а не на словах. І на перших успіхах училися тому, як слід діяти за нових економічних умов. Так ось БАБИЧ не лише теоретично розробляв ті чи інші концепції, програми реформування народногосподарського комплексу, вів пошук необхідного економічного досвіду в Європі чи за океаном, а й на досвіді УФГ нерідко перевіряв стратегічно важливі ринкові “рецепти”, адаптував зарубіжні новинки в умовах вітчизняної специфіки, пізнавав на практиці їхню життєвість і ефективність. Українська фінансова група на той час стала і дослідницькою лабораторією, випробувальним полігоном, і своєрідною “вітриною” ринкового досвіду, і майстернею, яка продукувала необхідні інструментарій, інфраструктуру. А водночас – ще й інтегратором, об’єднувачем підприємців, юристів, економістів та інших фахівців у роботі над створенням проектів законів і указів, важливих для реалізації реформ.

Власне, в тому ж таки буклеті, виданому до 10-річчя УФГ, я звернув увагу на те, скільки різновидів бізнесу першою запровадила в Україні саме ця компанія, у скількох із них вона посідала провідні, лідерські позиції, ніби криголам прокладаючи шлях для інших. Знаєте, з таким поєднанням у одній особі і теоретичної діяльності, і практичної, причому - однаково успішної “на обох фронтах”, я зустрівся тоді чи не вперше в своїй практиці.

-Чи не могли б Ви навести якийся конкретний приклад згаданого Вами успішного поєднання державної і приватної бізнесової діяльності, що мали б помітний вплив на економічну ситуацію в Україні? Скажімо, в тій же інвестиційній сфері, в якій із самого початку своєї біографії, власне, й спеціалізувалася Українська фінансова група?

-Спробую. І давайте для цього згадаємо мій офіційний візит до Великої Британії у лютому 1993 року. У його програмі, зокрема, були два особливих пункти: відвідання резиденції глави британського уряду та головного офісу Європейського банку реконструкції і розвитку. Гадаю, те, наскільки важливим для повноцінного утвердження України у міжнародній сфері були взаємини з урядом Великої Британії (тоді його очолював Джон МЕЙДЖОР), не потребує додаткових пояснень. Ну а ЄБРР не випадково називають європейською “Меккою інвестицій”, адже основним призначенням цього банку якраз і була підтримка фінансовими засобами значущих процесів у світовій економіці, а тому ринкові реформи в країнах Східної Європи та СНД перебували в полі пильної уваги фахівців цієї установи.

Перед візитом я обговорював деякі його цілі й завдання з БАБИЧЕМ. При цьому мене цікавили, насамперед, його думки, оцінки, прогнози як підприємця, котрий на той час мав уже кількарічний досвід безпосереднього ведення бізнесу на “туманному Альбіоні”, знав особливості ділових контактів із британськими партнерами.

За оцінкою обох сторін згаданий візит пройшов успішно, відчутно посприяв активізації співпраці між нашими країнами, зокрема - і в діловій сфері. Причому помітний внесок у цей результат внесли переговори з Джоном МЕЙДЖОРОМ, прем’єр-міністром Великої Британії, та з керівництвом ЄБРР, очолюваним тоді Жаком АТТАЛІ. Зокрема, в Лондоні було досягнуто домовленості про активізацію інвестиційної діяльності на українському ринку, де чимала роль, традиційно, відводилася Європейському банку реконструкції і розвитку. Причому тут схвально поставилися до пропозиції, розробленої БАБИЧЕМ і обговореної нами напередодні візиту: щодо можливості реалізації спільного проекту - створення в Києві за безпосередньої участі ЄБРР і української сторони міжнародного банку, який би спеціалізувався саме на інвестиційній діяльності у європейському регіоні СНД, насамперед, звісно, - в Україні. Таким чином ішлося вже не лише про інструмент реалізації інвестицій, а й про потужний канал їх залучення.

УФГ активно підключилася до цього починання, взявши на себе значну частину і фінансових затрат, і левову частку організаційних турбот.

А в квітні 1996-го в Україну з офіційним візитом прибув уже Джон МЕЙДЖОР. І в рамках програми свого перебування у Києві прем’єр-міністр Великої Британії відвідав один із заходів, в якому матеріалізувалася одна з наших домовленостей на Даунінг-стріт трирічної давності. Причому йшлося про захід, який входив до програми відзначення 5-ої річниці Української фінансової групи - презентацію Київського міжнародного банку, головними засновниками і власниками пакетів акцій котрого були саме ЄБРР та УФГ. Таким чином і українська, і британська сторони наглядно засвідчували конструктивність свої співпраці, а КМБ відкривав обнадійливі перспективи у справі залучення і обслуговування солідних західних інвестицій у економіці СНД.

Та в ході згаданого заходу проект знайшов і плідне продовження. Цьому посприяв уже новий Президент України Л.Д.КУЧМА. Прямо на сцені Київської опери, де до присутніх звернулися політичні лідери обох країн, Леонід Данилович запропонував главі британського уряду виступити посередником у ще одній важливій справі - досягненні домовленості з керівництвом ЄБРР щодо того, аби щорічна сесія ради директорів Європейського банку реконструкції і розвитку, яка по суті своїй є одним із найкрупніших світових інвестиційних форумів, відбулася в Києві. Адже для України важливо, аби солідні інвестори побували в нашій молодій державі, безпосередньо повели мову з нашими підприємцями і промисловцями, можливо, навіть відвідали деякі об’єкти, що потенційно становлять діловий інтерес для Заходу. А ЄБРР, у свою чергу, добре було б конкретніше утвердитися в регіоні, про стратегічну важливість якого було сказано так багато на всіх рівнях.

Джон МЕЙДЖОР у присутності всіх погодився на таке лобіювання і обіцяв по поверненню в Лондон переговорити на означену тему з новим керівником Європейського банку реконструкції і розвитку паном Деларозьє. Слід віддати належне: слова британський прем’єр дотримав (власне, як і у всіх інших випадках) і незабаром щорічна сесія ради директорів ЄБРР уперше відбулася в Києві, надавши нашим вітчизняним промисловцям і підприємцям унікальну можливість зустрітися у себе в столиці з солідними західними інвесторами. До того ж обидві згадані мною акції були винятково цінними у сенсі утвердження позитивного іміджу України в сучасному світі - адже й візит Джона МЕЙДЖОРА, і матеріали сесії ради директорів ЄБРР широко висвітлювалася у міжнародній пресі, причому на адресу нашої країни в цих публікаціях висловлювалися не просто позитивні, а вельми знадійливі оцінки.

Ось так політичні й дипломатичні зусилля працівників державного апарату доповнювалися чи продовжувалися діловими людьми, зокрема, керівниками й фахівцями Української фінансової групи. І це не лише цілком природні дії, а й ефективні, важливі для суспільства, надто – в початковий період ринкових реформ.

Я розповів про те, що одразу безпосередньо згадалося мені після Вашого запитання. Але ж, переглядаючи рекламно-інформаційний буклет УФГ, я звернув увагу на те, що компанія привернула в Україну чимало солідних, респектабельних лідерів сучасного світового ринку. Зазначу як політик - лідерів, котрі відіграють значну роль і в світовій політиці. Наприклад, окрім згаданого щойно Європейського банку реконструкції і розвитку партнером УФГ стала “МЕРІЛЛ ЛІНЧ” - одна з найпотужніших інвестиційних компаній світу, оператори страхового ринку “ЛЛОЙД’С”, компанія “П’єр КАРДЕН”, автомобілебудівний гігант - німецький концерн “БМВ”, американські корпорації “КОМПАК”, “САН МАЙКРОСИСТЕМЗ", “ВЕСТЕРН ЮНІОН”... Що не назва - то цілий материк сучасного світового підприємництва!

- Інакше кажучи, УФГ власною практикою утверджувала ще й афоризм: “ Бізнес - посол миру”?

-Саме так. Причому як політик бачу тут чимало конкретних можливостей ефективного впливу. Погляньмо бодай на один із найвідоміших проектів компанії, описаних у її буклеті - співпрацю Української фінансової групи зі знаменитою американською корпорацією “ВЕСТЕРН ЮНІОН” і розгортання діяльності мережі її фірмових центрів у наших населених пунктах. Після того, як згадана міжнародна система запрацювала, назва України, координати пунктів, розміщених у ній, знайшли своє відображення у комп’ютерах 90 тисяч офісів у 185 країнах сучасного світу! Причому цей механізм працював і працює щоденно, з’єднуючи мільйони людей у всіх регіонах планети із нашими співвітчизниками. Ну а те, що “Вестерн Юніон” успішно діє на нашому ринку, як і те, що наші співвітчизники в межах даної системи забезпечують високі стандарти діяльності, притаманні цьому лідерові світового ринку, викликає і повагу, і інтерес до України як до перспективного партнера. То чи ж треба казати, наскільки важлива така популяризація конкретними діловими успіхами для молодої держави, надто - в період її становлення!

- Але хіба менш значимі суто фінансові досягнення компанії? Скажімо, те, що УФГ вдалося безпосередньо залучити у вітчизняну економіку 100 мільйонів доларів США - попри всю непривабливість тутешнього інвестиційного клімату. Адже це й реальна допомога вітчизняним виробникам, і нові робочі місця...

-Знаєте, і тут мені бачаться, насамперед, політичні аспекти. Гортаючи ювілейний проспект УФГ, я з задоволенням для себе відзначав, у які саме галузі спрямовувалися інвестиції компанії. Адже це - промисловість, сільське господарство, транспорт, енергетика, фінансово-банківська сфера та інші галузі, винятково важливі для економіки України. Більше того: в межах цих проектів стратегічні пріоритети УФГ часто пов’язуються, насамперед, із високими технологіями - або ж підтримуючи в цій сфері кращі розробки вітчизняних конструкторів і виробничників, або ж залучаючи кращу світову техніку і технологію, яка дає можливість значно підвищувати продуктивність праці співвітчизників, вирішувати завдання на рівні вимог часу. Чого варта бодай співпраця УФГ зі структурами, що входили до Національного космічного агентства України, галузі важкого машинобудування, Міністерства оборони України...

На мій погляд, це також вияв принципово важливої державницької стратегії, коли компанія прагне допомогти реалізувати кращий виробничо-технологічний потенціал своєї країни, представляючи свою Батьківщину в світі не як “бананову республіку”, а як державу, здатну вирішувати серйозні наукові, конструкторські, виробничі проблеми на рівні вимог ХХІ століття. Це дуже суттєвий аспект, що забезпечує якісні параметри майбутнього нашої молодої держави, можливість посідання нею гідного місця в цивілізованій спільноті.

- Даруйте, Леоніде Макаровичу, але якщо слідувати Вашій логіці і вбачати в усьому передусім політичні аспекти, то того ж таки БАБИЧА важко навіть назвати суто підприємцем у безпосередньому розумінні цього слова. Адже значна частина його діяльності пов’язана не з бізнесом чи виробництвом, а з різноманітними політичними чи громадськими починанням (хоча й зрозуміло, що УФГ, швидше за все, відігравала значну роль у їх спонсуванні чи загальній підтримці). Згадаймо, бодай, кілька структур, які він чи то безпосередньо очолював, чи то входив до засновників, керівних органів: Український союз промисловців і підприємців, Конгрес ділових кіл України, Східно-Європейське об’єднання підприємців, Всеукраїнське об’єднання підприємців... А останнім часом БАБИЧ взагалі постійно “прописався” у професійній політиці - і як народний депутат двох скликань Верховної Ради, і як голова партії “Всеукраїнське об’єднання християн”... До речі, як Ви ставитеся до такої зміни підприємцями їхньої основної діяльності?

-Загалом - схвально, хоча, гадаю, в даному разі йдеться все ж про явище, породжене специфікою перехідного періоду розвитку держави. До того ж, звісно, конкретну оцінку можна давати лише по кожній окремій кандидатурі, знаючи результати її діяльності.
Люди діла, як правило, конструктивно підходять до реформування суспільства, і вже на основі власного практичного досвіду бачать, що і як слід змінити для того, аби економіка, нарешті, ефективно запрацювала на базі ринкових механізмів. Що ж до БАБИЧА, то я вже підкреслював його вміння бачити процеси у масштабі всієї держави і вирішувати питання, враховуючи державний контекст. Та хіба лише він? Скажімо, той же Український союз промисловців і підприємців, співзасновником якого стала УФГ, відчутно впливає на значні політичні процеси в суспільстві. З’їзди цієї організації були й лишаються нелегким випробуванням для всіх “гілок” влади, виносячи авторитетні вердикти щодо їхньої дієздатності, пропонуючи корективи до стратегії розвитку країни. Втім, УСПП й сама стала справжньою “кузнею кадрів”, розставивши своїх представників на всіх “поверхах влади”, активно і щонайбезпосередніше впливаючи через них на хід і характер вітчизняних реформ. Не зайве згадати, що саме з цієї організації прийшов у республіканську політику нинішній Президент України Л.Д.КУЧМА, прем’єр-міністри, міністри, керівники багатьох впливових політичних і громадсько-політичних структур. А скільки законів чи президентських указів прийнято (чи навпаки - не прийнято) саме на підставі принципової позиції, зайнятої цією організацією...

Втім, достатньо активними й конструктивними були й інші організації ділових людей, до діяльності яких тією чи іншою мірою причетні і УФГ, і суто БАБИЧ. Пригадую, як у 1993 році, коли між Росією й Україною виникли труднощі на базі непорозуміння між вищими ешелонами законодавчої і виконавчої влад, саме громадські організації підприємців наших країн звернули увагу і мою, і Бориса Миколайовича Єльцина на недопустимість такого “заморожування” стосунків, уклали угоду про співпрацю. Від України, до речі, цей документ підписував якраз Валерій БАБИЧ. Ця подія, що відбувалася в Маріїнському палаці, в присутності всіх вищих офіційних осіб нашої держави, за широкого представництва ділових еліт обох країн викликала значний резонанс і мала реальні наслідки - “тупик”, що виник на політичному й дипломатичному напрямках, було обійдено і економічна співпраця між Україною й Росією отримала новий імпульс.

- Але ж БАБИЧ далеко не завжди поділяв Ваші політичні погляди, достатньо згадати бодай його парламентську політичну орієнтацію. Скажімо, в 1994 році він викликав мало не шок серед аналітиків, коли, будучи ідеологом ринкових перетворень у Вашій “команді”, керівником відомої бізнесової структури, був обраний до Верховної Ради України в класичному “червоному” окрузі в Західному Донбасі, причому його підтримали навіть незалежні профспілки, котрі вели непримиренну боротьбу проти курсу на ринкову економіку. У 1998-му він переміг уже в Києві, до того ж у окрузі, де тривалий час взагалі ніхто не обирався, оскільки місцеві жителі дотримувалися жорсткої принциповості у своїх вимогах – здебільшого, “правої” орієнтації. А в останні роки видається, що він взагалі “розчинився” в християнському менталітеті, що, як відомо, претендує на позиції, далекі від будь-якого поділу на “лівих”, “правих”, “центристів” чи подібних їм... Що це - безпринципність?

-Ну, якщо говорити про парламент, то не треба забувати, що ми з Валерієм Георгійовичем перебували і в одній фракції. Що ж до згаданих Вами нібито “відхилень” від його задекларованих життєвих засад... Наскільки я знаю БАБИЧА, він поступатися в принципах не звик. А ось переконувати своїх опонентів у власній правоті - то вже залежить від політичного мистецтва, і ним, маю зауважити, Валерій Георгійович володіє відмінно. Я спостерігав це неодноразово і в ході міжнародних переговорів, і на засіданнях різних органів влади, і в його безпосередньому спілкуванні з людьми. Отож, більше схиляюся до того, що в згаданих Вами округах передусім спрацював саме цей фактор. Хоча в даному разі відповісти точніше, як і в кожному конкретному випадку, Вам мали б фахівці, котрі були залучені до названих сфер діяльності.

Одначе навіть якби БАБИЧ і дотримувався інших, ніж я, позицій чи поглядів, зокрема - і в політиці, повірте: ніяких претензій до нього у мене не було б навіть у думках. Я завжди вітав і вітаю в людях самостійність мислення, принциповість у відстоюванні своєї думки, своїх переконань. До речі, ми нерідко дискутували з ним ще тоді, коли Валерій Георгійович був моїм радником з питань економіки. Не завжди погоджувалися з ним і керівники уряду, міністри. Пригадую, як сперечаючись зі Звягільським, котрий виконував на той час повноваження прем’єр-міністра, БАБИЧ у запалі запропонував парі, причому нагородою для переможця зі свого боку виставив... Українську фінансову групу. В силу свого характеру він волів радше позбутися компанії, в яку вклав усі сили і з якою пов’язував майбутнє, ніж допустити, на його погляд, недостатньо обгрунтоване економічне рішення. Зі Звягільським вони тоді порозумілися, а ось колеги, як мені розповідали, влаштували своєму лідеру добрячу “баню” за те, що він на “кін” поставив недопустиме з їхньої точки зору – спільне, колективне надбання...

Звісно, я не готовий оцінювати загалом успішність бізнесу УФГ. Допускаю, що тут були, як і в кожній компанії, і свої помилки, і невдачі, і втрати. Це можливо всюди й завжди, а надто - на такому складному ринку як український. Та й, пригадую, що далеко не всі проекти компанії вдалося реалізувати. Скажімо, я й досі жалкую за одним із важливих починань, пов’язаних зі створенням на Західному кордоні України вільної економічної зони і будівництвом там сучасного Інтер-порту. Цей проект допоміг би нашій країні, врешті, реалізувати переваги її унікального місцезнаходження на перехресті торгових шляхів між Сходом і Заходом. Я навіть підписав указ про створення цього стратегічно важливого об’єкта, до його виконання було залучено солідні західні фірми і вітчизняні компанії... На жаль, цей проект і досі лишається тільки на папері.

Деякі пропозиції БАБИЧА чи експертів з УФГ вражали своєю незвичністю, розмахом, але водночас і насторожували своєю радикальністю. Пригадую, скажімо, його ідею, котрою він намагається зацікавити вже багатьох прем’єрів - злиття міністерств економіки й фінансів у одне відомство. На думку Валерія Георгійовича, це розвернуло б на сто вісімдесят градусів економічну орієнтацію цих відомств - вигода тратити якомога більші кошти з бюджету обернулися б тоді тут на протилежну потребу - заробляти якомога більше коштів до бюджету. Цікаво? Так. Незвично? Так. Але поки що жоден прем’єр не наважився навіть підступитися до цієї ідеї. І хто тут правий, а хто ні – не беруся навіть судити.

Втім, за роки, які ми працювали в одній “команді”, я неодноразово переконався в тому, що БАБИЧ і його колеги завжди прагнули підходити до вирішення проблем максимально зважено, до дрібниць прораховуючи всі їхні складники, аби отримати на практиці саме прогнозований результат. При цьому здатність цих людей точно передбачати розвиток подій, братися за проекти, які в повному розумінні слова, обганяють час, дивовижна. Зверніть увагу бодай на те, як часто УФГ пропонувала види бізнесу, значимість яких співвітчизники осягали пізніше, через кілька років, і лише потім бралися розвивати їх.

Те ж саме, до речі, спостерігається і в політичних починаннях, підтримуваних лідером цього колективу. Зокрема, і в згаданій Вами ідеї християнізації життя суспільства, яку БАБИЧ виніс як головну у власній програмі ще на президентських виборах 1994 року, і яку, дійсно, послідовно відстоює донині. Тоді його розуміли одиниці, а численні “профі” від політики відверто збиткувалися над таким “дивацтвом”. І що ж? Нині понад 80 відсотків співвітчизників найбільше довіряє саме Церкві - більше, ніж будь-якому іншому інституту суспільства. Переважна частина співвітчизників переконана - лише пріоритетний розвиток духовності, лише першочергова турбота про людину у найбезпосереднішому і найконкретнішому вияві зможе забезпечити успіх на всіх напрямках реформ в Україні. Отож, як бачимо, і в цій сфері БАБИЧУ вдалося побачити перспективу раніше і далі від інших...

Я так детально зупинився на діяльності УФГ не лише тому, що прагнув сумлінно відповісти на Ваші запитання. Нам іще потрібно навчитися справедливо оцінювати діяльність кожної структури, кожної людини, яка спрямовує свої зусилля на створення нової України. Це і досвід, і ознака цивілізованості. При цьому і в поставлених Вами запитаннях, і в головній темі цього інтерв’ю я вбачаю знову ж таки, насамперед, важливий політичний зміст. Нині вкрай важливо (причому, можливо, навіть – як ніколи раніше) привернути вітчизняний бізнес до конструктивної участі в реформуванні нашого суспільства за нормами і правилами, які б відкривали “зелену вулицю” чесному підприємництву, формуванню середнього класу, впровадженню стандартів добробуту, які, власне, й визначають реальне благополуччя, реальний соціальний захист громадян.

І приклад Української фінансової групи наглядно показує, наскільки важливо й корисно для держави, коли бізнес свідомо, по-громадянському керується національними інтересами, підставляє власне плече під виконання конкретних завдань у рамках реалізації інтересів держави.

А з іншого боку, якщо вже бути відвертим до кінця - то мені хотілося б і просто по-людському подякувати цим людям. Адже йдеться про ще один парадокс, який певною мірою навіть прикро усвідомлювати. Ось і я, скільки часу знаючи цих людей, бачачи їхній вклад у державне будівництво, по суті вперше лише зараз адресую їм слова вдячності, хоча вони десятиліття поспіль вірою й правдою служать своїй державі, своєму народові. Не кажу вже про те, що жоден із працівників Української фінансової групи досі не нагороджений жодною державною відзнакою. Ось Вам, до речі, й відповідь на Вашу репліку щодо того, ніби підприємці працюють на державу лише задля якихось конкретних власних вигод...

І я вважаю певною мірою символічним, що ювілеї незалежності України і УФГ майже співпадають - адже йдеться не просто про ровесництво в часі, а про внутрішню, духовну спорідненість. Отож від усього серця хочу привітати ювілярів, подякувати їм за багаторічне безкорисливе служіння Батьківщині і побажати нових десятиліть ділової біографії, які привели б до ще значніших успіхів. Хай повернуться Вам сторицею любов і доброта, які Ви даруєте людям!

- Леоніде Макаровичу, і на завершення, якщо дозволите, - знову про особисте. Десятиліття, що добігає кінця, наблизило на циферблаті історії стрілку до першої “круглої” ювілейної дати нашої держави. Вам довелося пережити, видається, в цьому проміжку часу весь діапазон чуттів, які доступні в цьому житті, причому, значною мірою, за свою особливу роль у розбудові незалежності України: воістину від захопленого “Осанна!” до нещадного - “Розпни його!”. Вас стільки разів славили і проклинали, стільки підносили і критикували, що, видається, Ваша біографія останніх літ нагадує графічне зображення кардіограми з характерними інтенсивними зигзагами вгору-вниз. А що відчувається особисто Вам у душі після всіх отих зльотів і падінь?

- Що люди були й лишаться людьми, їх треба любити і прощати в усій їхній особливості і розмаїтті... Хоча, погодьтеся, й важко зважитися на прощення тих, скажімо, хто вдається до свідомого оббріхування.
Ви вірно помітили: незалежність України - то мій хрест і моя Голгофа. Не знаю напевне, чи саме так розпорядилася земна моя доля, чи на те була воля Господня, але знаю напевне, що такою була воля народу, яку я прагнув і прагну виконувати як вищий свій закон.

Водночас, я чудово даю собі звіт, перед скількома людьми мені ще належить каятися за те, що не встиг чи не зміг дати їм необхідне для життя і щастя, за те, що, можливо, став мимовільною причиною їхніх бід і страждань, оскільки роки незалежності України обернулися на нелегкі випробування для мільйонів співвітчизників, і в першу чергу - для найнужденніших, найбідніших, найзнедоленіших... Але я не маю вже права на слова втішань чи виправдань. Вибір зроблено, і хрест такого вибору несуть мовчазно, прагнучи бути чесними насамперед перед самим цим вибором, сповідаючись всіма глибинами душі своєї лише перед Богом і Совістю.
У мене - єдина перспектива: скільки часу відведено мені, скільки сил дано Богом, стільки й робитиму все можливе й залежне від мене для того, аби справа мого життя - Незалежна Україна - обернулася на ту реальність, якої я завжди прагнув і прагну: у державу справжнього добробуту для громадян, у владу справжньої справедливості, у насправді Отчий край, де для кожного в Україні сущого буде доступною своя правда і своя воля, де кожного без винятку захистять, підтримають, прихистять. Бо ж усі ми тут - своя родина, єдиний, спільний рід...

Я не фантазую, не бавлюся якимись там маніловськими прожектами - мені ніколи це не було притаманним, а нині я вже в літах, які дають особливу міру реальності в діях і словах. І говорю так, бо ж не лише переконаний у тому, що зазначених цілей можна досягти, а й тому, що знаю, яким чином і яким шляхом це досягається, бачачи риси України майбутнього в уже цілком конкретних здобутках благополучного Заходу, де досягнуто тих саме рубежів, яких ми лише прагнемо. Зокрема - громадянам забезпечено необхідні права, свободи, добробут , відкрито найширші можливості для різнобічного розвитку особистості. І, що не менш суттєво - там завершено той самий власний неминучий період випробувань, який я згадував на початку нашої бесіди, і в тих країнах його витримали гідно...

Повторюю: я цілковито усвідомлюю, що Незалежна Україна – моя Голгофа і мій хрест. І тому терплю всі нинішні удари й образи, і щоб не сталося - витримаю й наступні цвяхи, які битимуть мені в руки і в душу. І не осуджу нікого. Бо ж глибоко вірю, що щасливе майбутнє України - мета досяжна, і заради неї варто жити й боротися. Щоправда, за умови, якщо ми йтимемо цим шляхом із Любов’ю, якщо з Любов’ю вершитимемо свої справи, з Любов’ю ставитимемося одне до одного, з Любов’ю дякуватимемо Богу за Його Милосердя і Його Підтримку...

Я знаю, що знайду своє останнє пристанище саме в моїй рідній землі. І наді мною шелестітиме наша калина і співатимуть наші солов’ї, а зозулі віщуватимуть многії літа вже наступним поколінням моїх співвітчизників. Хотілося б лише, аби нащадки завжди знали, що і я, і багато тих, хто будував, зміцнював, розвивав українську державу, жили любов’ю до них, діяли заради кращої їх долі.

У Василя Андрійовича СИМОНЕНКА є виняткові в точності й чесності своїй слова, звернені до України:

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу...

Мені, дійсно, хотілося б жити в імені, яке даруватиме людям щастя, радість, добробут, любов. Як, певно, й кожному, кому випало і випадає нині будувати нову, незалежну Україну. Повірте, кажу про це з легким серцем, знаючи напевне, що моя Батьківщина буде саме такою... Неодмінно буде!

Київ, серпень 2001 р.